Олександр Ромащенко: Крамольні думки (Точка зору)

В черговий раз пройшли „травневі свята”, і знову влада оголосила про те, яка вона гарна, ветеранів мовляв вшановуємо! Кілька вихідних, які люди провели висаджуючи картоплю у полі, музика часів війни та тоталітаризму, червоні прапори і портрети одного з найбільших злодіїв XX століття Йосипа Сталіна… А ще гуманітарна допомога від колишніх ворогів … Ось і все свято!!!


Країна, яка була переможена у цій війні, - сьогодні одна з найрозвиненіших країн світу, її громадяни позбулися націонал-соціалізму, покаялися за гріхи і вже сьогодні шлють колишнім ворогам «гуманітарну», виплачують допомогу колишнім остарбайтерам, приймають у себе в країні сотні тисяч наших громадян, які голосують ногами проти існуючих порядків та існуючої влади в Україні…


Доки у нашій країні святкують якусь „міфічну” перемогу, увесь світ відзначає День Примирення.


Коли я бачу в черговий раз ветеранів з червоними прапорами навесні, чи восени, чи гортаючи сторінками газет натикаюся на опис їх бойових перемог, або отримую від їх організацій листи з проханням про матеріальну допомогу - завжди відчуваю непереборне бажання прокинутися від цього жахливого сну. Ось тільки - це не сон… І тоді мої крамольні думки не дають мені спокою. Адже посудіть самі; чого варта їх „перемога”, коли сьогодні вони змушені доживати свого віку на прожитковий мінімум та купувати на базарі німецьку гуманітарну. Мабуть багато можна про це говорити, та чи варто? Цих людей все життя використовували і тримали їх за „залізною стіною”, щоб вони не мали можливості пізнати правду, щоб не мали можливості зрівняти своє життя й життя за „бугром”. А після падіння „імперії зла”, їхні діти і онуки кинулися у добровільні остарбайтери за „бугор”, аби лише не мати такого „щастя”, що їм збудували їхні батьки в Україні…

То хто ж переміг у тій війні? За кого гинули наші „переможці”? Чому „переможці” доживають віку у злиднях, а переможені в достатку і в пошані? Чому не біжать німці чи японці у нашу „країну чудес”, натомість вже понад сім мільйонів українців залишили межі країни предків їхніх? Чи знайдуть, нарешті „переможці” сили в собі, щоб подивитися правді в очі, і покаятися за всі свої „перемоги”…


Отже запитую себе, і запитую Вас, шановні ветерани :
За кого Ви воювали? За що Ви воювали? Чому Ви збудували в Україні найзлочинішу систему у світі? Чим завинили перед Вами Ваші діти і онуки, які змушені тікати зі збудованого Вами раю?


«За Родіну!» «За Сталіна!» Ось за що виявляється! Тільки не можу я зрозуміти, як можна було після кривавих років більшовицького панування воювати за таку «Родіну», за такого Сталіна. Ставлячи себе на місце ветерана цих подій, я ніколи не став би воювати за ту «Родіну», яка знищувала б моїх батьків, братів і сестер у врожайний 33-й рік, яка винищувала б моїх сусідів і родичів у 30-х роках, яка не могла існувати без людських жертв ні дня, ні години, ні миті… Після цих роздумів стає зрозуміло, чому німецькі війська у всіх селах і містах зустрічали з хлібом-сіллю… Тільки не думайте, що агітую за німців, ні, бо вони тодішні, були лише учнями-початківцями „великого” Сталіна.

Не берусь судити наших „переможців”, які самі себе перемогли… Та дивлячись гіркій правді в очі, сам собі з болем з у серці і душі зізнаюся, що ми всі діти тих людей, які змогли пристосувати до злочинної окупаційної московської влади, що потопила у крові Українську Народну Республіку, яка знищувала мільйони українців на Соловках і в Сибіру, яка звела на той світ найкращих наших співвітчизників, яка практично знищила вщент непокірне селянство у 33-му. Все це робили окупанти з допомогою наших ветеранів, з мовчазною підтримки людей, які змогли вижити. Ми діти тих осіб, які писали один на одного доноси, які відбирали у сусіда останні крихти хліба, зрікаючи усю його сім'ю на голодну смерть, ми діти тих людей, які не змогли в собі знайти силу протистояти злому ворогу, тих людей, що дбали насамперед про власну шкуру, забуваючи про гірку долю власних дітей, братів і сестер, ми діти тих хто не зміг, не знайшов в собі сили опиратися злу, тих людей, які самі собі у своїй хворій уяві створили міф про те, що вони, мовляв, герої, а не боягузи, що вони воювали за «Родіну», а не проти власного народу, що вони звільнили Європу, а не загарбали її для московських господ…


А найгірше, те що й сьогодні ці люди досі не можуть знайти в собі краплину волі, щоб признатися собі в тім, що чинив негідно, що злякався за власне життя, що мирився зі злом, що ціною зради Вітчизни своєї зберіг життя собі, збудувавши нащадкам своїм такий лад, від якого ті - тікають світ за очі. І не має гірше від того, коли людина знищивши в собі всі людяні почуття, прикривається якимись нісенітними гаслами, йде до пам'ятника найбільшому злочинцю в історії людства Леніну - святкувати „перемогу”.

Та, годі вже її святкувати! Тим більше нічого святкувати! Не перемогли ми, не перемогла Україна, бо не стали „переможці” на її захист!
Я знаю і вірю, що прийде час, коли боввани Леніну, та іншим злочинця будуть знищені, коли наші вулиці і міста носитимуть імена справжніх національних героїв, коли українці будуть разом з усім світом відзначати День Примирення, а не перемоги над собою, коли нарешті вшанують героїчну боротьбу українських повстанців, які до середини 50-х років вели нерівну боротьбу з окупантами своєї країни, коли наша країна стане заможною і вільною, коли нарешті українці не будуть мріяти втекти за „бугор”, коли говорити українською і бути українцем стане престижно, а наші європейські сусіди будуть по доброму заздрити Великій Україні…

 Олександр Ромащенко   Голова Кіровоградської обласної організації  ВО "Свобода"