Бійцю АТО з Кіровограда доводиться воювати не лише з бойовиками

Микола Гаваза – один із тих кіровоградців, хто добровольцем записався на фронт ще у березні.

Від квітня його біографія пов’язана із 17-им обласним батальйоном територіальної оборони, який став першим із подібних на Кіровоградщині (складається із добровольців та мобілізованих). Після підготовчого періоду підрозділ відправили на південні рубежі країни. Через певний час командування вирішило сформувати винятково із добровольців батальйону окрему роту, яку планували відправити безпосередньо в зону АТО. Поповнив її лави і Микола.
Перебування на передовій він описує коротко і ємко: «Можна писати книгу». І ми її напишемо – у вигляді статей про його фронтові будні. Але сьогодні наша із ним розмова – про прикрість, що сталася під час другого відрядження до зони АТО. У сусідній області в автомобіль, в якому перебував Микола, в’їхав п’яний «мажор». Зараз воїн одужує в обласній лікарні, де ми з ним і зустрілися.
18 жовтня Кіровоград зустрічав бійців тієї самої окремої роти 17-го БТО, які прибули на відпочинок. За 10 днів вони вирушили у друге відрядження на Схід.
– 28 жовтня ми у складі колони виїхали із Канатового, – згадує боєць. – Техніка у нас – окрема тема… Зрештою, через неї і трапилася ця злощасна подія. Дорогою доводилося часто зупинятися – давався взнаки не найкращий, м’яко кажучи, стан машин. Найбільше гальмував нас КрАЗ, завантажений усіляким військовим скарбом. Спочатку біля Павлиша у нього відмовили гальма. Наш зампотех приїхав, покрутився-повертівся і сказав, мовляв, кидайте цей КрАЗ із його водієм і напарником, щось придумаємо. Але залишати їх ми відмовилися. Тож утрьох, хто їхав в УАЗику, залишилися із поламаною вантажівкою та її екіпажем. І нам таки вдалося повернутися до Павлиша, де добрі люди на СТО нашу вантажівку відремонтували.
Рушили далі. І вже за Кременчуком КрАЗ знову «захандрив» – під час руху з-під нього почали сипатися іскри. Зупинилися, оглянули – нічого не знайшли. Уже за Козельщиною (районний центр Полтавської області), неподалік Куликівського переїзду, причини стали зрозумілими. На ходу у КрАЗа обриває два кардани і «роздатку». Знову стали. Як і належить у таких ситуаціях (авто із боєприпасами тощо), територію вимушеної зупинки ми розмітили й оточили.
– Це сталося приблизно о шостій вечора, – продовжує Микола. – Ми організували регулювання руху. Зібрали корчі, запалили багаття, щоб видніше було і привернути увагу водіїв прохідного транспорту. Тим часом хлопці розбирали ту роздатку і знімали кардани. Збиралися зупиняти і попутні вантажівки, щоб дотягти наш КрАЗ до найближчого райцентру. Цікаво, що коли командир нашої роти повідомив про халепу комбату, той нас охарактеризував так: «Це ті хлопці, що з АТО? Та вони самі розберуться!»... Ми не спали десь із третьої ранку. Кажу хлопцям – піду-но я в «бобик» трішки покуняти. Заснув. І вже крізь сон відчув потужний удар...
Отямився наш співрозмовник у реанімаційному відділенні Козельщинської райлікарні. Цікавий момент. Одна з медсестер, коли Миколу роздягали, хотіла розрізати на ньому білизну, а інша її зупинила: «Це ж дорога термобілизна!». Пізніше він дізнався, що чоловік цієї жінки — військовий льотчик, який служить у тій частині, вертольоти якої збивали під Слов’янськом. Вона ж і чергувала біля його ліжка всю ніч.
– А зранку з’ясувалося, що в наш УАЗ в’їхав помічник народного депутата, голова однієї з виборчих комісій із Комсомольська Олександр Костін 1983 року народження, – продовжує Гаваза. – У його крові, як засвідчила експертиза, рівень алкоголю сягав понад два проміле. Зі слів моїх товаришів, його автівка настільки сильно вдарила УАЗ, що сама перекинулася. І коли летіла, то ледь не зачепила нашого водія Костю. Точніше, зачепила – подряпала руку, від сильнішого зіткнення він вивернувся. Коли хлопці його витягували з машини, той відразу почав лаятися і погрожувати: «Я вас усіх пересаджаю!»... «Швидка» приїхала за півгодини. Зі мною поїхав мій бойовий товариш Валера, колишній підполковник міліції. Забрали і Костіна. І, уяви собі, по дорозі він розповідав, що ми вбивці і їдемо в Донецьк братів убивати!!! Зрештою, його не госпіталізували і відпустили.
Міліція з’явилася не скоро, в особі старшого слідчого Козельщинського райвідділу Тетяни Остапенко. Із розповідей товаришів по батальйону, вона видалася їм, як кажуть в народі, «надто діловою». І відразу, за його словами, почала діяти підозріло. Але згаданий Валерій її ставив на місце. Десь під обід наступного дня слідча прислала в лікарню свого підлеглого.
– І почав він мене розпитувати, чи хочу я писати заяву, що я потерпілий тощо. Зауважу, що на той момент результатів томограми ще не було, лише рентген, що показав перелом шиї. Я у відповідь: звісно буду писати. Далі він став натякати на те, що можна ситуацію вирішити мирним шляхом... Я, звичайно, проти такого. Оформив він документи і пішов. Викликає підозри, до речі, ще й те, що в листі допиту не був указаний номер справи…
Згодом телефонує та слідча, цікавиться травмами і т. д. Мої слова про перелом шиї їй явно не сподобалися. Розмова завершилася словами Тетяни: «Я вас знайду пізніше». Потім мене перевели до обласної лікарні в Полтаву.
Пані Остапенко справді пізніше зателефонувала. Але не з тим, щоб просувати слідство, а щоб спробувати умовити потерпілого поспілкуватися із батьками Олександра Костіна.Микола на передовій
– Не бачу сенсу в цій розмові, відповідаю їй. Я хочу, кажу, щоб цю людину покарали. Якщо він такий чудовий хлопець – хай їде обороняти Донецький аеропорт. Слідча ж веде своє: батьки хочуть допомогти з лікуванням. Та мені гроші не треба – Міністерство оборони всі витрати бере на себе. Далі вона взагалі мене «прибила» фразою: «Бачите, вас безкоштовно лікують, а нас – ні». А нас, відповідаю, за вас безкоштовно убивають на Донбасі. І кажу їй прямо: «Не розумію – ви слідчий чи адвокат цього чоловіка?!».
Після цього діалогу міліціянтка на тривалий час зникла. Миколу переводять у Полтавський госпіталь.
– Режимний об’єкт. Зі мною в палаті лежать хлопці, які воювали в Луганському аеропорту, яких звільнили із полону. У той момент я вже знав, як цей Саша висловлювався про нашу армію… Стук у двері – заходить якась жіночка і запитує Гавазу. Представляється мамою того виродка. І починає розповідати, який він хороший, і що він не був п’яним тоді і так далі. Питаю її, чого вона від мене хоче. Та відповідає, що хоче знати, чи може вона чимось мені допомогти. Я в очі прямо кажу: «Від вас мені треба тільки одне: щоб він пішов до військкомату і поїхав воювати в Донецький аеропорт. Щоб його «брати», яких ми там убиваємо, зустріли його «ласкаво» і «привітно». Тут мої сусіди по палаті, які обороняли Луганський аеропорт, почали прислухатися до нашої розмови та відверто і жорстко «побажали їй більше не відвідувати шпиталь»…
Виявилося ще й те, що слідча дала цій жінці номер мого телефону. На якій підставі?!
Зараз боєць одужує в обласній лікарні. Діагноз – забиття головного мозку і хребта. Його родина підготувала документи для позову на відшкодування збитків. Але Микола підкреслює, що роблять це не заради грошей, а щоб справа набула якомога більшого резонансу і її не «зам’яли».
— Інакше виникає запитання, – зазначає він, – за кого ми там воюємо? За тих, кого жодні революції не навчили, і продовжують витворяти такі речі?!