У Кіровограді розгорнуто експозицію «60 років без тирана»

5 березня 2013 року в Кіровоградському обласному художньомумузею розгорнуто експозицію, присвячену 60-річчю з дня смерті радянського диктатора Йосипа Сталіна (5 березня 1953 року).

Подія, прямо скажімо, непересічна, враховуючи те, що у тій же Україні відношення до цієї історичної постаті сягає досить широкого діапазону, коливаючись від обожнювання з боку одних до прокльонів з боку інших. Особа Великого Диктатора до сих пір є предметом палких дискусій і суперечок, розколюючи наше, і без того розбите на декілька таборів, суспільство.

Тож річниця смерті Йосипа Сталіна, це черговий привід, звернутись до проблеми сталінізму, та причин, які її породжують. Адже, як би ми не відносилися до цієї людини, необхідно зрозуміти, що Сталін і сталінізм – явища, нажаль, закономірні і об’єктивні, оскільки визначені законами самої Історії.

Дати об’єктивну оцінку Сталіну без розуміння специфіки епохи, в яку він жив, практично неможливо. Проміжок між двома світовими війнами був періодом, коли у всіх європейських країнах установлювались тоталітарні режими, або - відверто фашистські, або – профашистські. Скоріше за все, це стало реакцією на захоплення більшовиками влади в Росії і на їх бажання принести свої ідеї на багнетах у Європу. Як наслідок, перелякану Європу, відповідно до закону маятника, кинуло в іншу крайність.

Цікаво, що появу такої людини як Сталін, передбачив свого часу ще Віктор Гюго, який писав наступне: «…перша необхідність народу після революції, якщо цей народ є часткою монархічної Європи, - знайти собі нову династію. По великому рахунку, перша талановита людина, або навіть перший удачливий зустрічний може зійти за короля... Яким же повинен бути король, що зайняв трон після революції? Він повинен бути революціонером, тобто якимось чином бути причетним до революційних подій, незалежно від того, яку роль він в них відігравав. Його повинна сприймати нація, вбачаючи в ньому революціонера і свого лідера».

Останні незаангажовані історичні дослідження як раз і доводять, що Сталін був новим імператором, який вдало грав роль «революціонера» і «вірного ленінця». Доречи, сучасні комуністи, саме таким до сих пір його і сприймають, намагаючись поставити на Україні пам’ятник людині, яка знищила так звану «ленінськугвардію», перестріляла і пересаджала ярих марксистів-ленінців, посадила під домашній арешт самого Володимира Ульянова, допомогла відійти у Вічність Надії Крупській, нанесла удар по Червоній Армії у 1937-му році і тому подібне.

Доречи, знищені свого часу Сталіним фанатики «світової революції», теж так і не зрозуміли за що їх конкретно розстрілюють. Сприймаючі все це як якесь непорозуміння, помилку та таке інше, ніхто з них не піднявся до усвідомлення того, що всі вони стали жертвами старої як світ імперськоїідеї. Навіщо імператору комісари? Імператору потрібні були люди, які б сповідували не марксизм-ленінізм, а імперську ідею. Ось чому «ленінська гвардія», будучі ідейним ворогом Сталіна, автоматично підлягала ліквідації. Саме тому і так багато представників старої Імперії ми бачимо серед його оточення. Керівник Генерального штабу Шапошніков – колишній полковник царської армії. Генеральний прокурор Вишинський – за часів Керенського підписував наказ про арешт Леніна. Радянський посол у Лондоні Майський – колишній активний член білогвардійськогосамарського уряду. І цей перелік можна довго продовжувати.

Критики Сталіна свого часу висунули ідею, що усі передвоєнні досягнення у науці, техніці та військовій справі були реалізовані всупереч політиці керманича країни. Сприймати цю тезу всерйоз не можна. Доречним буде згадати слова одного з дослідників епохи Сталіна: «.. якщо замислитися, що залишив йому Ленін, окрім методики розбудови першої в світі соціалістичної держави? Порожню казну, фактично небоєздатну армію, деградуючу партію, розграбовану і розп’яту країну з темним, декласованим і, що головне, неграмотним населенням… Зруйнована промисловість, доведена до хаотичного стану фінансова система, паралізований транспорт, майже повністю знищена кваліфікована робоча сила і інтелігенція…».

Проходить 10 років (!) і увесь світ стає свідком дива, занадто мілітаризованого, але, дійсно, грандіозного - 303 дивізії, практично у повній бойовій готовності, 23 тисячі танків, включаючи суперсучасні з дизельними моторами, 17 тисяч літаків, 40 тисяч артилерійських стволів та секретніреактивні міномети, 220 підводних човнів (більше ніж у всіх інших країн, разом узятих), ескадри новітніх есмінців і лінкорів, заводи, що виплавляють більше всіх у світі на одну людину чавуна і сталі, чисельні конструкторські бюро, лабораторії, науково-дослідні інститути, у яких розробляють нові типи зброї.

Наводжу цитату ще одного дослідника: «Звідки з’явилися сотні тисяч, мільйони інженерів, дослідників, конструкторів, льотчиків, штурманів, механіків, танкістів, капітанів кораблів, флотських штурманів, електриків,мінерів, артилеристів, інженерів-механиківнадводного і підводного флоту, спеціалістів в галузі металургії тощо? Адже станом на 1913-й рік ні однієї з подібних категорій практично не було. Більше того, усього 10 років тому назад багато з цих людей взагалі не знало грамоти. Тепер же ці люди з’явилися у такій кількості, що склали інфраструктуру міцної військово-індустріальної імперії. За таких умов Сталін дійсно мав всі підстави з превеликим задоволенням повірити у свою здатність творити дива…».

І Сталін вірив у свою геніальність, і доводиться визнати - вірив справедливо. Високі технології, які він скупав за кордоном, красномовно свідчать про його організаторські здібності та державницьку геніальність. Захід, шляхом залучення своїх кращих фахівців, допомагав будувати Сталіну новітні заводи – тракторні, автомобільні, хімічні, поставляв обладнання для ГЕС та домен, ліцензії на виробництво літаків. Навряд чи там не розуміли, що своїми руками допомагають створювати могутнього суперника і конкурента, але іншого вибору не було – на Заході як раз у розпалі була економічна криза, а новий Імператор платив золотом.

Вийшло так, що за якихось 10 років нова Імперія пройшла (вірніше – пробігла) шлях, для проходження якого деяким європейським країнам знадобилось декілька століть.

Тож не дарма ті представники старої еміграції, що були наділені розумом та державницьким мисленням, швидко розпізнали у Сталіні Імператора. Серед останніх були зокрема такі видатні персони як генералДенікін і князь Юсупов. Тож не випадково старий лис Черчілль, який вирішив зустріти Сталіна сидячи, вскочив і витягнувся перед ним у струнку як гімназист, коли той увійшов до зали. Стовідсотковий британський аристократ на рівні підсвідомості відчув, що перед ним – Імператор, і на все подальше життя зберіг до нього повагу.

Можна порадити нашим співвітчизникам уважніше перечитати твори самого Сталіна, щоб у них відпали останні сумніви відносно того, що Сталін і не думав продовжувати справу Леніна. Замість цього він продовживсправу багатьох європейських монархів, збудувавши могутню індустріальну імперію.

Але, як кожне явище, сталінізм мав і свій «зворотній бік медалі». Наш православний обов’язок – пам’ятати тих людей, які стали жертвами сталінської імперії, і поминати їх у своїх молитвах. Адже це біда, яка торкнулася майже кожної родини - мільйони розстріляних, закатованих, померлих від голоду. Забути про них ми не маємо права. На їх кістках зводилась нова держава, зокрема - радянська індустрія, без якої перемога над фашизмом була б досить проблематичною.

Як не дивно, звернення до фігури Сталіна у наші дні, має певну актуальність. Адже сталінізм – це захисна реакція держави на хаос, породжений революцією. І чим більший хаос у державі, тим кривавіший диктатор потрібен, щоб його подолати. У наші дні нерідко можна почути: «Сталіна на них немає!». Цей вислів – у адресу представників української влади, що штовхає країну у прірву. Самому хочеться сказати: «Панове, не породжуйте під виглядом «демократії» анархію, не накликуйте біду на наш народ. Згадайте Сталіна і схаменіться!».

До річниці смерті Великого диктатора в експозиції обласного художнього музею представлена картина «Портрет Йосипа Сталіна». Її автор – художник-земляк Володимир Олександрович Федоров (1920-1986), який народився у нашому місті 7лютого 1920 року.Вже з дитинства він захоплювався малюванням, ліпленням, грою на фортепіано.

Близьке знайомство з родиною нашого земляка – музикантаГенріха Нейгауза, у якій економкою працювала бабуся Володі, мало великий вплив на формування його світогляду. Саме Нейгаузи, які опікувались хлопцем, вчили його грати на фортепіано, заохочували до малювання. Він би міг стати гарним музикантом, але робить вибір на користьживопису, який і приводить його до Одеського державного художнього училища імені Грекова.

Після закінчення навчання Федоров був направлений на військову службу, де і зустрів війну. Бойове хрещення Володимир отримав під Москвою. З березня 1943-го року навчається у військовомуучилищі. Потім воює в частинах ІІІ-го Прибалтійського фронту, продовжуючи свій бойовий шлях дорогами Прибалтики та Німеччини.

Після перемоги над Німеччиною Володимир Олександрович воює на Далекому Сході, зробивши свій внесок у розгром самурайської Японії.

Тільки у травні 1947-го року Федоров демобілізується з армії, маючи у своєму активі орден Вітчизняної війни ІІ ступеню та багато медалей.

Після війни працює у Кіровоградському обласному краєзнавчомумузеї, в Товаристві художників, в обласному будинку народної творчості, викладає на курсах підготовки керівників художньої самодіяльності.

Володимир Федоров - яскравий представник реалістичногоживопису, який, враховуючи специфіку того часу, часто називають соціалістичним реалізмом, для якого було характерним відображення радянської дійсності в межах офіційної на той час комуністичної ідеології. Алероботи Володимира Федорова ніколи не були шаблонними. Навпаки, їх відрізняє глибокий психологізм і геніальне віддзеркалення епохи, в яку художнику довелося жити і творити.

Художник фіксував краєвиди, події, постаті своєї сучасності, керманичів країни. Доречи, Федоров був єдиним кіровоградським художником, якому на офіційному рівні доручали писати портрет Володимира Леніна, Йосипа Сталіна та інших радянських діячів, визнаючи, таким чином, його високий фаховий рівень.

Федоров – автор циклу чудових пейзажів, присвячених Кіровоградщині, любов до якої проніс через все своє життя.

Вражають трудолюбство, творчий ентузіазм, тематичний діапазон митця. Він створив цілу галерею портретів (фахівці вважають найбільш вдалими портрети рідних і близьких художника), написав багато морських пейзажів (Чорноморське узбережжя, місто Гурзуф), віддав належне тематичній картині (важливе місце в його творах посідала історична тематика), написав серію робіт на виробничу тематику (виїжджаючи постійно у творчі відрядження). Як колишній фронтовик і патріот своєї держави, не обійшов увагою тему Великої Вітчизняної війни1941 – 1945 років.

Володимир Федоров був активним учасником обласних, республіканських, всесоюзних та зарубіжних художніх виставок. У 1978-му році став членом Спілки художників Радянського Союзу.

Володимир Олександрович був всебічно розвиненою особистістю. Він мав енциклопедичні знання, захоплювався літературою, історією,світовим мистецтвом, вільно орієнтувався в мистецьких течіях, знався на музиці. В його творчому доробку – теми, пов’язані з постатями Т.Г.Шевченка, декабристів.

Багато своїх робіт (особливо – графічних) художник присвятив театру, створивши, зокрема серію портретів театральних акторів, серед яких мав чимало друзів.

Сьогодні роботи цього унікального майстра пензля є складовою фондового зібрання Кіровоградськогообласного художнього музею завдяки дружині художника - Ніні Георгіївні, яка не так давно (наприкінці 2010 року) відійшла у Вічність. Саме ця жінка, яка за життя художника, була для нього і дружиною, і другом, і музою, і янголом-охоронцем, після смерті чоловіка передала до художнього музею близько тисячі музейних предметів, зробивши таким чином безцінний подарунок усім шанувальникам образотворчого мистецтва взагалі, і творчості художника Федорова зокрема. Тому актуальним залишається питання відкриття меморіального музею Володимира Федорова, в якому можна б було представити творчий доробок нашого відомого художника – земляка.

Окремий блок експозиції складають книги часів перебудови та перших років незалежності України, автори яких досліджують проблему сталінізму. Поруч представлені матеріали, які висвітлюють одну з найжахливіших сторінок української історії епохи правління Йосипа Сталіна – голодомор1932-1933 років на Україні, як звинувачення Великому Диктатору.

Старший науковий співробітник відділу науково – просвітницької роботи Олег Юрченко